Дошкілля .

 

Цей допис — для тих, хто працює в дошкіллі. Для тих, хто зрозуміє без зайвих слів…

Кожного дня, їдучи додому з роботи, я думаю про одне й те саме…

Чому працівників дошкільної освіти так легко знецінюють?

Чому досі існує думка:

«А що там робити? Посидіти з дітьми…»

«Погралися, помалювали — і все».

«У вас же не така важка робота, як у школі».

І щоразу прокручую в голові свій день…

Десятки маленьких оченят , кожному з яких потрібна увага.

Хтось плаче за мамою…

Хтось не хоче роздягатися…

Хтось посварився з другом…

Хтось не хоче їсти…

Хтось не спить…

Комусь потрібно витерти сльози…

А комусь — просто дати обійми.

І ти маєш залишатися спокійною , уважною , доброю , а ще — провести заняття , організувати гру , допомогти, пояснити, навчити, нагодувати , одягнути, роздягнути…

І все це — одночасно.

Для тих, хто щодня працює в дошкіллі, це звичайний день.

А для когось це просто: «Посидіти з дітьми».

А потім ще підготувати матеріали , провести розвагу , зробити фото , зняти відео , змонтувати , надіслати батькам , щоб вони побачили, чим живе їхня дитина протягом дня.

Іноді у відповідь — просто тиша…

Не тому, що ми чекаємо оплесків

Не тому, що хочемо, щоб нас щодня хвалили

Але іноді хочеться хоча б простого під відео чи фотографією.

Бо це кілька секунд для батьків , але для вихователя — маленьке відчуття:

«Я бачу вашу працю. Я бачу, що ви стараєтеся».

Можливо, нашу роботу легко знецінити саме тому, що її не завжди видно…

Не видно тих розмов із дитиною, яка плаче.

Не видно десятків разів повтореного: «Мама прийде».

Не видно підготовки до заняття

Не видно втоми…

Не видно переживань за кожну дитину.

Видно лише кінцевий результат:

дитина прийшла в садочок — і ввечері її забрали додому .

А між цими двома моментами — цілий день нашої праці.

І я думаю, що кожен, хто працює в дошкіллі, знає це відчуття…

Коли приходиш додому настільки втомлена, що хочеться лише тиші.

А наступного ранку знову приходиш у садочок.

Відчиняєш двері.

Бачиш маленькі оченята.

І знову усміхаєшся.

Бо діти не винні, що ми втомилися.

Вони чекають на нашу увагу, тепло, турботу й любов.

Дошкільна освіта — це не «просто посидіти з дітьми».

Це перші навички.

Перші правила.

Перші дружні стосунки.

Перші кроки до самостійності.

Перше знайомство дитини з великим світом.

І за всім цим стоять люди.

Люди, які теж втомлюються.

Які теж мають свої проблеми.

Які теж іноді приходять на роботу не з найкращим настроєм…

Але щоранку приходять і знову усміхаються дітям.

Тому цей допис — для всіх нас.

Для вихователів, помічників вихователя, музичних керівників, психологів, методистів, медичних працівників, керівників і всіх, хто щодня тримає на собі маленький світ дошкілля.

Не знецінюйте себе.

Навіть якщо хтось не помітив вашої роботи.

Навіть якщо не поставили під вашим відео.

Навіть якщо сьогодні ніхто не сказав «дякую».

Ми знаємо, скільки сил, терпіння, любові та відповідальності стоїть за кожним нашим робочим днем.

І дуже хочеться, щоб працівників дошкілля не згадували лише тоді, коли потрібно щось зробити, організувати, провести, сфотографувати чи відзвітувати.

Хочеться простого людського — бачити, чути й цінувати.

Бо вихователь — це не просто професія.

Це величезна відповідальність за маленьких людей , яких нам щодня довіряють батьки.

І, можливо, іноді достатньо просто сказати:

«Дякую. Я бачу, скільки ви робите для моєї дитини».

Повірте, такі слова іноді значать набагато більше, ніж здається…

А всім, хто сьогодні читає це і впізнає себе, хочу сказати:

Тримаймося. Підтримуймо одне одного. Не дозволяймо знецінити те, що робимо щодня.

Бо дошкілля — це не «просто».

Це про любов

Про терпіння

Про працю

Про відповідальність

Про турботу

І про маленькі серця, у яких ми залишаємо великий слід.